Віктор Петров. Черепочки «любомудрства»

Описание

Описание 12 листопада 2014 р. о 16.00 в музеї «Літературне Придніпров’я» до 110-ої річниці від дня народження В.П. Петрова (В. Домонтовича) відкриється літературно-мистецька виставка (виставка триватиме протягом місяця): Віктор Петров. Черепочки «любомудрства» (1894 – 1969) Блискучий мислитель, віртуоз у любомудрстві, яке йшло само з себе, отже не мало грунту… І. Костецький[1] Від першої ювілейної виставки, присвяченої нашому земляку, незбагненому В. Петрову (Домонтовичу) пройшло 10 років. За цей час багато чого змінилося в історії країні… Але непересічна постать В. Петрова не перестає бути в інтелектуальному полі не тільки України, а й поза її межами. «Його таємниця» не дає спокою не тільки академічним дослідникам, а й краєзнавцям, колекціонерам, бібліофілам та прихильникам української модерної прози 1920-1930-х років. До цих кіл приєднаємося й ми… Через історію життя «віртуоза у любомудрстві», доктора Парадокса, Віктора Петрова (Домонтовича) хоча б на мить спробуємо повернути людину сучасну, в єство якої протягом століття закладалися нігілізм, технократизм, — до підвалин свого ego, до життя душі, до радощів пізнання, до думки як екзистенції («Cogito ergo sum»). А точніше, через черепочки «любомудрства» або фрагменти інтелектуального життєпису «Мефістофеля української культури»[2]. Наслідуючи археологів – реконструкторів, які за найменшими черепочками складають уявлення про будь-які давні культури, зберемо й свої поодинокі унікальні експонати («черепочки») докупи та спробуємо створити щось цільне – приміром, посудину або роман-парадокс про нашого утаємниченого героя… Книжки повинні бути цікавими, сказав хтось із великих, і ми ще додамо від себе – і з картинками (хоча геніальний Г. Флобер геть заперечував ілюстрації). А проте, на відвідувача-читача з усіх закутків «насуваються» книжки, стоси книжок «приміткового вченого» Комахи – героя роману В. Домонтовича «Доктор Серафікус»… І Арки або Брами як вхід у лабіринти інтелекту, до Ґрунту, що не має ґрунту… На виставці будуть презентовані матеріали з фондів ДНІМ, НБ ДНІМ, відділу краєзнавства при Дніпропетровській обласній універсальній науковій бібліотеці; НБ МЛП (наукова бібліотека музею «Літературне Придніпров’я); приватних зібрань Миколи Чабана, Павла Маменка, Валентина Старостіна, Ірини Мазуренко. У передмові до фундаментального тритомного видання наукових розвідок В. Петрова, що вперше з’явились у такому повному форматі, В’ячеслав Брюховецький написав: «Обшир творчої діяльності видатного українського вченого, талановитого письменника й літературно-мистецького критика Віктора Платоновича Петрова (1894-1969) вражає як своїм масштабом, так і до глибинним проникненням у сутність досліджуваних проблем і оригінальним художнім перемоделюванням життєвих колізій. Навряд чи з європейської інтелектуальної еліти ХХ століття можна ще когось назвати, хто б одночасно й ефективно брав участь у розробці настільки різнопланових наукових дискурсів, працюючи на царині літературознавства, етнографії, фольклористики, філософії, естетики, мовознавства (зокрема – ономастики й топоніміки), археології, історіософії, етнології, соціології, демографії, антропології, теології та інших сфер знання. А крім того – був оригінальним літератором, який експериментував у так званій інтелектуальній прозі. Й ніде Петров не почувався дилетантом. Згадаймо також його діяльність як організатора й керівника академічних інституцій, кількох наукових і мистецьких осередків, редактора і видавця літературних та науково-популярних журналів. Ну, і насамкінець – загадково-суперечлива, неоднозначно оцінювана навіть із відстані сімдесяти років розвідницька служба під час Другої світової війни і в повоєнне п’ятиріччя. Мусимо, однак констатувати, що на розвиток модерних наукових концепцій середини ХХ століття в тих галузях, де працював В. Петров, реальний вплив його творчої діяльності позначився мінімально. В надзвичайно плідні для українського вченого 1940-і роки він друкувався у малотиражних еміграційних виданнях різновекторного політичного спрямування, переважна більшість читачів яких навряд чи й переймалася науковими ідеями професора Петрова. Лише в ХХІ столітті дослідники, навіть не без певного подиву, виявили, що він не просто був сучасником Ж.-П. Сартра, Х. Ортеги-і-Гассета, А. Тойнбі, О. Шпенглера, А. Айнштайна, а деякі загальнодискутовані тоді ідеї формулював і раніше, і, часом, переконливіше.»[3] Отже, дві виставкові зали на першому поверсі музею «Літературне Придніпров’я», – Велика та Мала, дають підстави розташувати виставку в обох: зауважмо, що розповідь можна починати у будь-якій… Ключовим словосполученням до першого розділу експозиції є назва «дніпропетровської за топосом» повісті В. Домонтовича «Без грунту», події якої розгортаються напередодні затоплення дніпрових порогів… Але всупереч добі індустріалізації з її «временем, вперед!», музичним лейтмотивом «найпесимістичнішої повісті» є Симфонія № 2 польського композитора Кароля Шимановського (вона буде лунати в залі). Світ цієї геніальної музики ототожнювався у головного героя повісті Ростислава Михайловича із душею Лариси, якою він захопився, коли приїхав, у справах Варязької церкви, в місто… Серія гравюр «Арки» дніпропетровського художника С. Алієва-Ковики та тексти В. Домонтовича відтворять дух старого Катеринослава – міста, де народився герой повісті «Без грунту» з його спогадами, запахами… Але то лишилося в минулому. Існує й нове місто, якого Ростислав Михайлович не знає. В ньому збираються зруйнувати Варязьку церкву (Лазаревську?), а в Потьомкінському саду — «губерніяльній ідилії» «квіти перестали бути квітами», з червоної та білої цегли викладають «кепки Ілліча» та «біблійні бороди Маркса»… Старе затишне місто «вчителів гімназії, панотців, штабс-капітанів, колезькі асесорів» заступає новий urbs із своєю архітектонікою та модерними чоловіком і жінкою… Кадри з німого документального фільму видатного Дзиґи Вертова «Одиннадцатый» (1928), в якому йдеться про будівництво Дніпрельстану, допоможуть відчути механістичний ритм нової доби з особливим присмаком екзистенції часу та зсувом у свідомості людини, приреченої на зміни… Кадр із розкопаним кістяком скіфа – «стародавнього жителя України» відбивається у свідомості … В передвоєнні роки В. Петров часто виїджав в експедиції. В широкому діапазоні його тодішніх археологічних зацікавлень були дослідження й кодифікація так званих «полів поховань» зарубинецької та черняхівської культур. Йдеться про могильники коло сіл Зарубенці та Черняхів на Київщині й аналогічні пам’ятки в інших місцях України, щодо походження яких (слов’янського чи германського ) точилася наукова та ідеологічна полеміка. Під редакцією В. Петрова мав вийти багатотомний «Корпус» пам’яток культури «полів поховань». Війна не дала завершити проект, однак через двадцять років ці дослідження стануть фундаментом для його праці «Етногенез слов’ян» (1972). Історичні реконструкції з повісті «Без ґрунту» та предмети з фонду археології ілюструють універсальність постаті В. Петрова: «Здобутки розкопів вели нас через тисячоліття. Палеотична стація, розкопана в Ребровій балці під містом, неолітичний могильник коло Ігрені на Самарі, поховання в кам’яних кістках доби бронзи, скитські кургани, розкопані довкола порогів, – визначили етапи наших уявних мандрівок. Нарешті ми підійшли до могильників з I – IV ст. по Різдві, що їх копав П. Козар в Волоському. Чи освідомлював він тоді вагу проваджених ним розкопів?..»[4] У 1929 р. Дніпробудівською експедицією були проведені розкопки поселення і могильника черняхівської культури у селі Привільне Верхньохортицького району Запорізької області (у минулому Катеринославський повіт Катеринославської губ.). Роботи на поселенні проводив В. А. Грінченко; на могильнику – П. А. Козар. Д. І. Яворницький в листі до Укрнауки від 9.09.1929 р. зазначав, що запорізькою науково-археологічною експедицією було «відкрито занадто цікаве кладовище – «поле похоронних урн» доби римської провінціальної культури». Згадані пам’ятки перебувають на островах та обабіч провалля» (опис 1: 1918–1967, од. 34). Могильник був розташований на північних схилах балки Вільної. В могильнику знаходили кераміку, у тому числі виразний ліпний посуд та інший інвентар. Було відкрито 28 поховань з трупопокладеннями і трупоспаленням. У нинішній музейній колекції зберігається частина матеріалів із цих розкопів, їхні шифри, але самі щоденники відсутні. У переліку музейних предметів (всього 111 од.): горщики гончарні та ліпний; миска ліпна; фрагменти гончарної чорно лощеної орнаментованої вази; фрагменти горщика орнамент.; фрагменти ручок; гирло римської посудини; фрагменти скляних виробів; залізні скоби; шильця; долото, ніж, бронзові пряжки; фібули; кільця та їх фрагменти; глиняні прясла; кістяний гребінець з бронзовими цвяшками та фрагменти гребінця; підвіска (скло в бронзовому кільці); підвіски залізні, відерко подібні; намисто з мармурових багатогранних намистин; крейда; фаланги коня; зуб вівці[5]. Окремі предмети з цієї колекції будуть окрасою виставки та ілюстрацією до розмірковування В. Домонтовича в повісті «Без грунту» про «дух античної міри…над золотоланними просторами України»: «Ми відчуваємо правдиву втіху, згадуючи про кольори глини цього посуду античних часів України: сіро-ясний, зеленавий, синявий, попелясто-сірий, червонавий, в його переходових відтінках од яснобрунатного до кавового й чорного. Так само й ливар, схилившись над столом верстату в хаті коло вікна, затягненого бичачим пухирем, виробляв фібули, згинаючи й карбуючи бронзовий, залізний або золотий дріт. У своїй дрібні роботі досягав того суворого й простого, точного й врівноваженого стилю…»[6] Говорячи про відомого дніпропетровського археолога, етнолога П. Козаря, «Дніпровські лоцмани» (1929) якого вийшли за редакцією акад. А. Лободи та В. Петрова, демонструємо матеріали з архіву лоцманів, що зберігаються у ДНІМ; світлини з розкопів, листи П. Козаря до Д. Яворницького, археологічні знахідки. Славнозвісний Дмитро Іванович Яворницький був прототипом для образу директора краєзнавчого музею Данили Йвановича Криницького, що мав «вигляд старого пасічника». Нагадаємо, що В. Домонтович іронізував не тільки з своїх персонажів, а й із себе… Напівзабутий поет поч. ХХ ст. Микола Григорович Філянський ототожнював в образі Арсена Петровича Вітвицького, директора Музею Мистецтв, «людину покликання, але не визнання». Ці троє презентували в повісті «Без ґрунту», за словами Ю. Шереха, «стиль української провінції, етнографічно-просвітянський і наївний». Світлини, етнографія з фондів ДНІМ, публікації Д. Яворницького та М. Філянського в часописах «Зоря», «Рідний край» та інших ілюструють сторінки з повісті… Діяльність В. Петрова 1920-30-х рр., причому в різних царинах науки, представлена його публікаціями в «Етнографічному віснику» (1925, 1927), де він обіймав посаду головного редактора; в академічному виданні «Україна» (1925). Як історика літератури, В. Петрова (в європейському контексті) цікавив, за В. Брюховецьким, «український преромантичний і романтичний рух кінця XVIII – початку XIX ст.» Він досліджував творчість Л. Українки, І. Франка, М. Костомарова, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, П. Куліша. У 1930 р. В. Петров захистив докторську дисертацію, присвячену творчості П. Куліша. Деякі наукові дослідження В. Петрова перетворилися на романізовані біографії: «Романи Куліша», «Аліна і Костомаров», «Мовчуще божество»… Зустріч з рідкісними виданнями Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гоголя, Л. Українки, М. Вовчок викличе певний інтелектуальний трепет. Доба «неокласиків», до п’ятірного грона якого приєднався В. Петров – ще один «черепочок» у його творчому й особистому житті. Книжки з творами М. Рильського, М. Зерова; публікації їх перекладів та літературна критика у часописах «Книгар» (1918), «Зоря» (1925), «Нова громада» (1923-24 рр.), Декламаторі «Сяйво» (1929) репрезентують «неокласиків», яких Ю. Шевельов порівнював з Овідієм «у дикому дакійському засланні…»[7] Найбільш недослідженими є сторінки життєпису В. Петрова 1940-х рр., коли він ходив у німецькому однострої в окупованому Харкові (видавав «Український засів») та його діяльність як радянського розвідника й водночас українського націоналіста в таборах для переміщених осіб в Німеччині: «Розвідник, таємний агент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі стає саме життя. Енкаведіст, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників-емігрантів. Радянський агент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня. – і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність системи «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору.»[8] Про цей затінений бік життя йдеться у повісті В. Чапленка «Його таємниця» (1975), де у постаті доцента Вадима Петренка виступає Віктор Петров… Унікальна підбірка часописів «Арка» (1947-48-го рр.) із зібрання М. Чабана, а також книжки українських письменників, видані на чужині (О. Влизько, М. Івченко, Є. Маланюк, І. Багряний та інш.) презентують «мурівську»[9] добу В. Петрова – В. Домонтовича – В. Бера… Дивом зберігся його конспект-лекція «Походження українського народу» (Регенсбург, 1947), виданий на правах рукопису (з авт.) та «Культурні діячі – жертви тоталітарного режиму» (Нью-Йорк: Пролог, 1959). Провідними експонатами, що набувають значення символів, є дві книжки В. Домонтовича в оформленні талановитого українського художника Я. Гніздовського: повість «Без грунту» (Регенсбург, 1948) та роман «Доктор Серафікус» (Мюнхен,1947), про які ми вже згадували; «Стіл» вченого-письменника з побудованою на ньому великою пірамідою із книжок та стіл-шахівниця з розставленими фігурами… Після повернення до Радянського Союзу В. Домонтович як письменник себе поховав, а вірніше це сталося ще у 30-ті… Але лишився вчений. «Загалом як археолог В. Петров охоплював тисячолітні масиви, проникаючи у взаємозв’язки різнорідних подій, культур, етносів, особливостей змін соціально-економічних формацій, руху народів, змішування їх і переплавлення в сучасні нації… »[10] («Скіфи. Мова і етнос», «Етногенез слов’ян»). Ще один «черепочок» — це рецепція В. Петрова (Домонтовича) в інтелектуальному просторі України: мемуари, дослідження творчої спадщини, створення інтелектуального життєпису (Ю. Шевельов, С. Білоконь, С. Павличко, В. Агеєва, В. Брюховецький, О. Галета, В. Андрєєв та інші); репрезентація наукових розвідок В. Петрова; літературних творів та романізованих біографій… Друга частина експозиції, що буде розташована у Малій залі, має назву «З роду Петрових». Це ще один «черепочок», без якого буде збідненим уявлення про дитячі роки та родинне оточення, що були своєрідним підґрунтям у формування особистості мислителя. Відомий дніпропетровський журналіст, письменник, краєзнавець М. Чабан довгий час займався реконструюванням родинної історії Петрових на тлі історичних подій XVIII-XX-го століть. Автором матеріалів до історії роду письменника В. Домонтовича розшукано документальні свідчення стосовно належності майже всіх чоловіків з роду Петрових до служителів церкви – священників, дияконів, викладачів духовних семінарій та церковно-приходських шкіл, переважно у Катеринославській губернії. М. Чабан, автор книжки «З роду Петрових» (К.: НАУКМА, 2012), за словами професора І. Ковальової, «наводить сумний мартиролог арештів, заслань та смерті багатьох представників роду Петрових та їхніх друзів»… Спробуємо у цьому просторі створити затишну атмосферу будинку катеринославського священика («панотця), приміром Платона Мефодійовича Петрова (на Жуковського, 27): із великим столом, за яким збиралася родина В. Петрова на чаювання, з усіма необхідними для цього атрибутами (самоваром, чайним сервізом, серветками, квітами тощо). У кімнаті – світлини родичів, дітей, унікальні культові предмети з фондів ДНІМ: Ікони, Євангеліє, речі, які відносяться до вбрання (фелон, епітрахіль, поручі, палиця, водосвятна чаша, хрести… У цій залі експонуються числа газети «Екатеринославские епархиальные ведомости» 1888- 1902 рр., фотоматеріали до книжки М. Чабана, а також листи до нього нащадків священицьких родів та їх спогади. Деякі матеріали беруть на себе функцію не тільки інформативну, а й декоративну: приміром, панорамні реконструкції листівок старого Катеринослава (автор П. Маменко). Перегляд документального фільму «З роду Петрова» за участю М. Чабана та І. Ковальової візуалізує їх дослідницьку працю. А спогади Ірини Федорівни, яка була знайомою з В. Петровим і, до слова, живе на тій самій вулиці Жуковського (де колись жили і її батьки) докладають ще один «черепочок» до нашої історії… Таким чином, реконструкція триває, але останнього «черепочка» годі й шукати… Автор концепції та втілювач ідеї: ст.. н. с. музею «Літературне Придніпровя» Ірина Мазуренко. [1] Костецький І. Фрагмент про В. Домонтовича //Україна і світ (Ганновер). – 1953. – Зошит 10-11. – с. 50 (у Кн.: Брюховецький В. Віктор Петров: верхи долі – верхи і долі. – К.: Темпора, 2013). [2] Так назвала В. Петрова С. Павличко [3] Брюховецький В. Віктор Петров: верхи долі – верхи і долі. – К.: Темпора, 2013. – с.20. [4] В. Домонтович. Без ґрунту: Повість. – Регенсбург, 1948. – с.182. [5] М. Сердюк. Характеристика археологічної колекції ДНІМ «Скіфські старожитності» на 1.04.2012 р. [6] В. Домонтович. Без ґрунту: Повість. – Регенсбург, 1948. – с.185. [7] Шевельов Ю. Шостий у гроні. – У кн..: Вибрані праці. У двох книгах. Літературознавство. – К.: Видав. Дім «Києво-Могилянська академія, 2008. – С. 850. [8] Агеєва В. Дзеркала і задзеркалля віктора Домонтовича / В. Домонтович. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі: Романізовані біографії. Франціск Ассізький. Гете. Ван Гог. Рільке . Куліш. – К.: Спадщина, 2012. – с. [9] МУР (Мистецький Український Рух). [10] Брюховецький В. – Там само. – с.74.